«Люди мерли від голоду. Бричка по селу їздила і збирала померлих. І це повторювалося кожен день»…

 Щороку у четверту суботу листопада (нині це 27 листопада) в Україні вшановують пам’ять мільйонів жертв голодоморів. У ХХ столітті українці пережили їх тричі: 1921 – 1923, 1932 – 1933 і 1946 – 1947 роках. Наймасштабніший із них був у 1932 – 1933 роках. Саме його нині називають геноцидом українського народу, здійсненим сталінським режимом. Жертвами цього Голодомору в Україні стали щонайменше 3,9 мільйона людей.

Не обійшла ця жахлива трагедія і наш Генічеський район. Сьогодні залишилося небагато очевидців, які пам’ятають 1932-1933 роки: навіть тим, кому тоді  було 5 – 6 років, уже виповнилося 95. Та є в нас місце, де зберігається історія краю. Це наш місцевий краєзнавчий музей, де окрема експозиція присвячена документам, свідченням, які стосуються Голодомору. Серед них – книга Олександра Прихненка, який є її редактором -упорядником, «Голодомор (1932 -–1933). Генічеський район. Херсонська область».

Цінність книги полягає у публікації свідчень наших земляків, які пережили Голодомор. Їх збирали учні шкіл  Генічеського району.

Цю збірку краще за все читати в тиші зали музею. Саме в такі моменти проймаєшся написаним і розумієш, що перенесли наші люди і як їм хотілося вижити. Публікуємо декілька спогадів.

***

«Одного разу мама знов пішла з дому, залишивши нам, дітям, три варених картоплини. Однорічний Вітя лежав чомусь на столі. А ми з п҆ ятирічним Володею намагалися кормити його картоплею. Та братик чомусь не їв. Я дивувалася: така смачна картопля, а братик і ротика не відкриває!

Коли прийшла змарніла мама додому, то побачила нас заплаканих і голодних, а маленького Вітю мертвого. Він так і лежав на столі, крихти картоплі були в нього на обличчі, зелені оченята, не моргаючи, дивилися вгору.

З куточку я і Володя слідкували, як мама загорнула його в якусь ганчірку, взяла лопату і пішла на город. Через деякий час вона зайшла в хату немов кам҆ яна статуя».

Ці спогади генічанки Скрипниченко Катерини Карпівни, якій у роки Голодомору було шість рочків, облетіли всю Херсонську область, нагадуючи трагічну долю матерів і дітей, що спіткала їх у нелюдські  1932 – 1933 роки. Записали їх Ганна Юрковська, і Яна Савченко, тоді ще учениці Генічеської середньої школи №2.

На фото: Катерина Скрипниченко з братом Володимиром, 1958 рік

***

Мешканка Генічеська Дорошенко Ганна Андріївна, якій у часи Голодомору було 18, розповіла: «Наш батько на Різдво й не тільки, читали Біблію. Дочитаються, було, до того місця, де про безкровну війну писали, і не можуть пояснити, що воно таке – безкровна війна. А коли голодовка у 33 – му нагрянула, батько пухлі лежали в ліжку, помирали, підкликали усіх нас до себе та й кажуть: «Оце вам, дітки, і є безкровна війна …».

Шубіній Марії Романівни під час Голодомору було 10 років. Вона все життя  пам’ятала, як люди вмирали від голоду, особливо взимку 1933 року.

«Що їли? Збирали, варили, їли траву. Лобода була улюбленою стравою. Їли горобців. Виловлювали з норок ховрахів, жарили їх на вогнищі або варили.

 Я весь час думала:  Бог же знає, хто повинен у смерті людей. Невже він їх не покарає?».

***

Клименко Іван Федорович із Новоолексіївки 1932 року народження вмів писати вірші. Пройшли роки, і у своїх спогадах він зазначав:

В селі стояла мертва тиша,

Воли, корови не ревли.

В пустих коморах тільки миші

Щось із останніх сил шкребли.

Я прокидався дуже рано –

Хотілось їстоньки мені …

Але – живий! А під парканом

Мерці лежали на землі.

Про все, що я писав: про діда,

Та про людей і про село,

Про діточок і про сусідів …

Таке у дійсності було.

***

Клімкова (Барило) Ганна Василівна із села Рівне свідчила: «У їх родині було п’ятеро дітей. Двоє з них, наймолодші сестрички Валя і Катя, яким виповнилося лише 3 та 4 рочки, тихо пішли в небуття. Просто встали батьки вранці – а обидві дівчинки лежать мертвими. Поховали їх в одній ямі на сільському цвинтарі – не було сил у батька, інваліда Громадянської війни, вирити окремі ями».

***

Фалеса Варвара Павлівна із сім’єю під час Голодомору проживала в Стокопанях. «П’ятеро дітей. Батьки працювали в колгоспі, по талонах одержували по 100 грамів хліба і стільки ж цукру на день. Мама щодня пекла оладки з трави, яка в народі називається ласкавиця. Так і вижили».

***

Чорненька Ганна Василівна із села Щасливцеве розповідала, що в 1932 – 1933 роках вона ходила в перший клас. «У школі давали якусь похльобку. Люди мерли від голоду. Бричка по селу їздила і збирала померлих. І це повторювалося кожен день. Ховали мерців в одну загальну могилу. Наші сусіди жили теж дуже тяжко. Твердохліб – уся родина померла. І старі, і малі попухли з голоду. Погрібняки померли теж…».

На фото: співробітниці музею Діана Варакіна та Олена Булаш

Спогади, спогади, спогади… Жахливі, трагічні, сумні. Але це все було не у фільмах жахів, а насправді, – ледь стримуючи сльози на очах, говорить головна берегиня музейних архівів Варакіна Діана. – Це було з нашим народом, нашими дідами, прадідами, батьками. І гріх це не пам’ятати. Тому ми й зберігаємо у своєму музеї пам’ять про той час, який поминальним дзвоном віддається в наших серцях.

ВАЛЕНТИНА КОЗІНА