Рідна наша земле, якою благодаттю тебе освятив Господь! А чи вміємо ми берегти тебе? На жаль, у проміжках минулого і сучасного нашого краю не все завжди було добре. А ось всіляких експериментів вистачало завжди. Одні знаходили підтримку в суспільстві, а про деякі згодом забували. Як ось забувають про совість варвари-крадії дерев, спилюючи їх обабіч доріг собі на дрова. Боляче дивитись на спустошені і відкриті всім вітрам ділянки з пеньками колишніх дерев, які, якби вміли говорити, криком кричали би: «Схаменіться люди! В насадження і догляд за „зеленими легенями планети“ попередні покоління вкладали всю душу».

На ці проблеми не завжди є відповідні позитивні реакції і прикро, що сама природа може колись помститися нам за байдуже ставлення до неї.
Сьогодні наша розповідь про людину, що доклала багато зусиль у справі відродження садівництва в засушливому регіоні південної Таврії. Це Володимир Антонович Левченко.

Він був, можна сказати, першопрохідцем у питанні перетворення бідного на зелені насадження нашого краю у справжню оазу. І це не гучні слова, бо доведено реальними справами.

І серед степу зацвіли сади…

В далекому голодному 1947 році в Уманському сільгоспінституті закінчував навчання студент Володимир Левченко. Бог дав сили його мамі самотужки забезпечити синові навчання та ще й врятувати від голодної смерті і його товариша-сироту Михайла Колотуху, родом зі Львова. На все життя вони стали один одному справжніми братами.
В 1949 році за державною програмою розвитку меліорації і озелененню південних земель був направлений у Генічеський район з дипломом освіченого і озброєного новітніми методами розведення садів вродливий юнак Володимир Левченко. Поселився жити на хуторі «Доброе утро», що знаходився між селами Щорсівкою і Бойовим, у малесенькій землянці, але зате близько до саду, який почав разом з односільчанами колгоспу «Україна» засаджувати плодовими деревами з перших днів роботи на посаді бригадира садової бригади. У цьому господарстві було виділено майже 100 га землі за селищем Бойове для здійснення дослідницького садівництва.

Початок цієї справи був нелегким. Володимира Антоновича вражала своєю бідною рослинністю Херсонщина. В порівнянні з його рідною Житомирщиною, що славилася родючими садами, у цій місцевості плодові дерева, навіть у приватних садибах, були рідкістю. Сум навіювали йому безкраї степи з суховійними вітрами, де перекочувався на роздоллі курай, і сільчани спалювали цей колючий бур’ян у своїх печах. Зате добре родив пасльон і із нього господині готували дітворі смачні вареники та пиріжки.

«А прийде час, і будемо ласувати яблуками, сливами, вишнями», — говорив Антонович (так його з повагою називали у селі). Мрії чуйного природолюба поступово збувалися. Вже в 1949 році були закладені перші гектари саду. Тоді вирішили, як подавати воду для поливу дерев із ставка. Зазвичай босі, з добрим настроєм, направляли воду до кожного ряду. Поряд з дорослими з ентузіазмом працювала молодь. Територія саду поступово розширювалася. Довелося, звичайно, поїздити по навколишнім дослідним господарствам, вивчаючи досвід їхньої роботи та привозячи звідти нові саджанці.

Радів Володимир, як мала дитина, коли почали набиратися сили молоді деревця плодових дерев. Загорівся вирощувати персики, горіхи, виноград. А саджанці привозив з Криму, Середньої Азії, Грузії. Найбільше, згадує дочка Ольга, батько любив персики і горіхи. Про горіх він завжди казав, що це здорова їжа майбутнього. Вдалося наполегливому науковцю селекціонувати новий сорт горіха, який легко розколюється і дає два види врожаю. Перший — звичайний, а другий формувався як грона винограду, на якій красувалося до 18 горішків. Назвав він його «Ідеал Генічеський». Своє авторство довести не вдалося: разом з пенсією прийшли буремні 90-і роки, коли почала руйнуватися система державності. Не спромігся колгосп зберегти і сад. Все було знищено до останнього дерева. Лише в Щорсівському шкільному музеї у фотографіях збереглася пам’ять неоціненної роботи садоводів справжнього природолюба.

 

Одружився та залишився в нашому районі назавжди

Як згадують односельчани, вони бачили в особі Володимира Левченка спочатку не тільки красивого парубка, а й справжнього фаната своєї справи. Та і взагалі він різко відрізнявся від інших своєю інтелігентністю, освіченістю і доброзичливим ставленням до людей. Завжди любив ходити у довгополому пальті і незмінним атрибутом його вбрання все життя був капелюх. Не одна дівчина в селі захоплено дивилася Володі вслід і мріяла зав’язати з ним любовні стосунки. Та йому запала в око статна красуня Ліна, на якій він одружився через декілька років і залишився жити в нашому районі назавжди.

В саду він відпочивав душею

Більше 40 років Генічеська сортовипробувальна ділянка працювала під керівництвом Володимира Антоновича Левченка. Завдячуючи його піклуванням з науковим підходом пройшли акліматизацію багато сортів плодових дерев. Тільки персиків випробовувалось більше 50 різних видів: американських, італійських, вітчизняних. Улюбленими сортами були «Дніпровський», «Лебєдєв», «Моретіні», ранній «Фаворит», декілька кримських сортів. Зберігся випущений Левченком буклет з рекомендаціями вирощування персиків. Є і статті з досвіду роботи вирощування плодових дерев. Методичні розробки порад досвідченого садівника могли вміститися , мабуть, не в одну дисертацію. Ось лише на оформлення її завжди не вистачало часу. Спав влітку по 4-5 годин. Поспішав сісти на свого мотоцикла з люлькою і — гайда до свого саду! Тут він відпочивав душею, розмовляв так ніжно із деревами, як зі своїми дітьми.

Наукові праці Володимира Левченка і нині використовують в оволодінні професією садовода студенти сільськогосподарських вишів. А у нього є чому повчитись. Якщо людина залишає на землі добрий слід, він не повинен забутися.

 

Зберігається пам’ять про природолюба

Маленьким шматочком пам’яті про садівника живе у Генічеську персиковий сад, посаджений ним 40 років тому разом з дочкою Ольгою у дворі поблизу центрального ринку. Батько навчив її доглядати за розкішним садом. Вона стверджує, що персики в промислових садах можуть плодоносити лише 25 років. А в приватному секторі вони, при розумному догляді, живуть значно довше. У Ольги є персикові дерева, яким вже (уявіть!) більше 40 років. Деякі з них і понині дають високі врожаї. Окремі плоди персика досягають ваги майже до 400 грамів.

Родина Левченків була дружною. Тут панував авторитет голови сімейства. Він був прикладом у всьому: у вихованні дітей, у стосунках з ними, чуйним ставленням до оточуючого середовища. Дідовою стежкою впевнено пішла його онука Віолетта, що зараз готується до захисту дисертації по садівництву в Одесі. Її мама Антоніна пишається успіхами доньки, радів би звичайно і дідусь Володимир, який пішов із земного життя на 81-му році. Попрощатися з ним у сумний день прийшло багато людей, навіть із сусідніх сіл. Люди не соромилися сліз. Не за кожним керівником через стільки років могли плакати підлеглі. Його любили за доброту і самовіддану працю. Не даремними були зусилля садівника. У деяких дворах односільчан і дотепер ростуть плодові дерева, як пам’ять про цю чудову людину.

Ось такі персики досі ростуть на деревах в саду

 

Справа Володимира Левченка продовжується

Справа садівництва в нашому районі набирає обертів. І це, долаючи всякі труднощі не тільки у закладенні садової площі, а ще й у знаходженні розумного збуту фруктової продукції. Це доводить досвідчений господарник із Азовського, заслужений працівник сільського господарства Олександр Дмитрович Кістечок. Справу Володимира Левченка у Ясній Поляні продовжує Сергій Єльников, який колись був його сусідом. Про Володимира Антоновича він згадує з великою повагою.

Пройде час, і хочеться. щоб заквітчався буйним цвітом сад, який так прагнуть виростити Сергій Станіславович і його зять Олег! Ось тільки б не зустрічалися на шляху до мрії непередбачені перешкоди. Бо дуже хотів бачити багатою і красивою нашу Таврію справжній чарівник садівництва Володимир Антонович Левченко.

Віктор Желєзняк