Роки йдуть, погляди та пріоритети змінюються, а стереотипи залишаються. У всіх проблемах українців винна влада, лікарі нічого не тямлять, коротка спідниця є ознакою аморальності, а американці їдять тільки фастфуд… До цього ж списку можна додати те, що люди з села погано виховані, не слідкують за собою, не мають смаку та їх дуже легко розпізнати у натовпі. Подібні слова регулярно чують ті, хто переїхав до міста навчатися або працювати. А може досить?

Почнемо з моменту навчання в школі. Маленькі класи (але ви подякуйте, що хоча б школа у вашому селі є), обмежений вибір додаткових занять: спортивних секцій, гуртків за інтересами, закладів для вивчення іноземних мов. А дітям із дуже маленьких сіл доводиться прокидатися на годину раніше та бігти на автобус, щоб доїхати до школи, а потім повертатися на декілька годин пізніше, бо треба чекати усіх товаришів по нещастю та знову їхати тим автобусом додому. 

Ну добре, перестраждали шкільні роки, прийшов час складати ЗНО, бо більшість учнів мріє про втечу з села до кращого майбутнього (Я складала чотири ЗНО в 2014 році, два з яких проводилися в Херсоні, а це від моєї Павлівки – 200 км шляху по дорозі без дороги, якщо можна так сказати). Прокидаєшся о 5-й ранку, нервуєш, можливо ще й погано стане під час дороги, складаєш те ЗНО, радієш, бо не все ще й так погано. А тепер давайте порівняємо з місцевим абітурієнтом, який спокійно прокинувся о 8-й ранку, та просто прийшов. Прийшов, склав і пішов додому. 

А далі вступ. Ну нарешті, ось воно, студентське життя. Влітку знову їдь в університет, вези документи, пиши заяву на поселення до гуртожитку. Потім ще раз їдь з кимось із батьків, щоб підписати договір на бюджет або контракт. А потім ще раз на поселення до гуртожитку. Далі треба зробити ремонт в кімнаті.

Та де ж воно, те безтурботне студентське життя? А як цей період витримують батьки – я взагалі не знаю. По перше, хвилювання, бо випускаєш своє пташеня з гніздечка, по-друге, якщо в сім’ї немає машини, ви живете, досить далеко від міста, де буде навчатися дитина, та ще й як немає прямого автобуса або поїзда, то це перетворюється на випробування. І мова йде про дитину, в якої є хоча б матір або батько, які зацікавлені в подальшому навчанні.

Такими ми були у 2014 роціТакими ми були у 2014 році

Добре, от нарешті помешкання готове, навіть вдалося потоваришувати з сусідами по кімнаті, завтра перше вересня. Прокидаєшся в гарному настрої, ідеш до університету, знайомишся з одногрупниками, заходить викладач і от знову ще один виклик – треба писати тест, щоб була змога оцінити рівень групи (До речі, перший свій тест я написала на 3 бали за п’ятибальною системою та, дізнавшись результат, подумки поховала свої мрії про подальші успіхи).

Потім скажуть, що треба обов’язково купити дорогий підручник. А далі викладач ще й запитає: «А хто на контракті?», «А є хто з ліцею?» і ти вже думаєш, що на тебе тут не чекали, ти ж не з ліцею, та взагалі незрозуміло звідки. Хоча в тих питаннях викладача не було нічого кримінального взагалі, просто знову таки, спроба зрозуміти, чого можна чекати від групи. Тільки коли ж люди зрозуміють, що навчання в ліцеї не гарантує всім міцних знань, а студент, який навчається на контракті не обов’язково налаштований протирати штани за партою? 

 

А це ми вже стали на рік старшимиА це ми вже стали на рік старшими

З дня в день ти намагаєшся довести собі та оточуючим, що теж не з лісу вибігла, що хай і не весь матеріал дається одразу, а ти все ж впораєшся (Я дуже вдячна викладачам за те, що дали шанс проявити себе. Чи може це я не дала їм шансу не помітити мене?). Легко не було і не буде. Нікого не цікавить, що після занять ти не підеш додому, де живуть батьки, які нагодують обідом, заспокоять, де в твою кімнату зайде брат або сестра та міцно обійме.

Ти йдеш до гуртожитку, де треба чекати, поки звільниться місце на плиті, щоб приготувати собі вечерю та займати чергу на прання своїх речей або до орендованої квартири, місце в якій треба ділити ще з кимось. Хоча, звісно ж, життя в гуртожитку має безліч позитивних моментів. Особливо цінним є спілкування – тут ти вчишся взаємодіяти, знаходити компроміс, захищати свої інтереси. Тут сусіди по кімнаті розділять з тобою і радощі, і сльози. Тут ти, загорнувшись в теплий плед, сидиш з чашкою чаю на балконі та слухаєш пісні під гітару. Саме сюди ти замовиш піцу, щоб відсвяткувати закінчення сесії та саме тут, не соромлячись, будеш співати під голосну музику, що лунає в твоїй або сусідній кімнаті.

До того моменту, як ти пізнаєш усі радощі життя в гуртожитку, ти отримаєш першу стипендію та порадієш, що вже бодай щось можеш купити не за гроші батьків. Але знову на передній план виходить різниця, що студентові з села треба витрачати значно більше грошей на сплату за житло та харчування, ніж студентові, який живе вдома.

Ось так ми виглядаємо заразОсь так ми виглядали на 5 курсі

Місцевий студент не зрозуміє, як воно, коли ти, стоячи з великою сумкою біля єдиного автобуса, що їде через твоє село, майже благаєш, щоб тебе втиснули туди, бо свято ж, 8 березня, треба додому, там чекає мама. Не зрозуміє він і відчуття щастя від того, що ті п’ять годин шляху по жахливій дорозі ось-ось закінчаться і, відкривши двері автобуса, в якого, на шляху лопнула шина, ти побачиш посмішку найріднішої людини. Він не зрозуміє того хвилювання, яке відчуваєш кожного разу, коли мама проводжає тебе на той самий єдиний автобус (до речі, його тепер вже немає, тому шлях до Херсона займає близько 7 годин). Доводиться попрощатися зі звичкою їздити додому, бо починаєш працювати, тому мама, незважаючи на твої слова, передасть величезну сумку з продуктами, щоб доня не померла з голоду. Ти стоїш на автовокзалі і чекаєш автобус, який обов’язково запізнюється, а потім в тебе «відпадають» руки, поки тягнеш все добро до гуртожитку.

І ти щодня повертаєшся до університету, старанно навчаєшся заради свого майбутнього, даєш викладачам можливість зрозуміти, що не тільки ліцеїсти здатні бути відмінниками та першими в рейтингу групи. Більша частина навчання проходить через виклики, які кидає тобі світ та через боротьбу із собою. Так, люди з села відрізняються, але не своїм походженням, а тим, що на їх долю випадає дещо більше випробувань на шляху до успіху.

Життя дане нам для того, щоб прожити його гідно. Досить поділяти світ на чорне і біле, а людей на розумних та дурних. Досить ставити позначки на людях. Досить судити людину по тому, де вона народилася та хто її батьки.