Мелодія цього часу звучить особливо романтично. Вона незрозуміла тим, хто не переживав ці почуття. Вона змусить кожного згадати щось настільки приємне, щоб від тих спогадів радісно щеміло серце. Вона не залишить байдужими своїх слухачів. Невідомий композитор створив цю мелодію на контрастах. У музиці це зветься «форте» та «піано». А в нашій мелодії це злети та падіння, радощі та сльози.

Глибокий вдих.

Ти тепер студент, вітаємо. Посвята в студенти. Виявляється, це справді весело. Куратор на 5 років старший за своїх студентів, які його обожнюють. День міста святкуєш з одногрупниками, хоч і міста взагалі не знаєш. Знову чотири пари. Хочеш спати. «Поїхали на День студента до нічного клубу?»,

Ні-ні, клуби не для мене.

Не треба ховатися від всіх. Тебе тут не знають. Можеш сформувати таку думку про себе і такий авторитет, про який мріяв роками.

Ну нарешті, перші екзамени складено. Тепер вже старшокурсники кажуть, що ти справжній студент після першої сесії. Канікули, стипендія… Не життя, а казка.

Другий семестр. Трохи хвилюєшся через нові предмети та викладачів. Всі здаються аж надто суворими, а студенти аж надто сумлінними. Прочитай на одне заняття «Одіссею» та «Іліаду» Гомера. Ну ви серйозно взагалі? Ага, читаєш таки, навіть подобається. Вивчи лекцію англійською напам’ять. Ох, а у безсонних ночей з’явилися спонсори. Ще одна сесія. Свобода на два місяці.

А для щастя треба не так вже і багато.

А далі конвеєр: викладачі, пари, оцінки, перездачі… Зустрічі у кафе з одногрупниками, які вже стали близькими. Кожен тут «свій». Це вже ціла родина просто. Заліковку на руки не дають, тільки старості. Читаєш ті величезні романи у неймовірному темпі. Ще й запам’ятай мільйон деталей.

Обов’язково запитають, не повірять же, що читав повністю. «Як це так, ви забули ім’я служниці, яке згадалося аж один раз в тексті!». Вивчи 12 віршів на залік. Ще й потім зганьбися, тому що доведеться вигадувати рядки вірша, з якими попрощалася твоя пам’ять. А ти ж от взагалі не поет. Напишеш максимум оду до сну, якого хронічно не вистачає.

А, до клубу на День студента? Як добре, що завтра не на першу пару. Поспиш хоча б кілька годин. Другий, третій курси… Ого, екзамен автоматом. Викладач сказала, що вперше таке робить. Рівень самооцінки таки підвищився. А давайте замовимо піцу в аудиторію. Перший підробіток. Солодощі, куплені на зароблені гроші, значно смачніші. Нескінченна суміш подій. В голові купа думок. Все хочеться пізнати.

Дійти пішки до окраїни міста? Взагалі не питання. Взути туфлі на підборах, а в пакеті нести зручні балетки — теж норма. Дівчата, ще скажіть, що ви так не робили.

Четвертий курс. Сесія восени — щось новеньке. А, так то ви нас на практику випроваджуєте. Ну добре-добре. Складаєш поему в щоденнику практики. Стільки вигаданого матеріалу ще не бачило фентезі. Пограти в «Таємного Санту» з одногрупниками. Закохатися? — Легко. А може вже й не вперше. Та яка різниця. З коханням або симпатією живеться цікавіше. Ой, навіть не намагайтеся стверджувати, що до цього нудьгували. У вас був час на фразу «нічим зайнятися»?

Радієш від того, що ростеш. Ні, не за фізіологічними показниками. А в спілкуванні, в духовному розвитку, в професійному плані. Всі лякають державними іспитами. «Ух, стережіться майбутні бакалаври». Та кого ви лякаєте? Знаєте, скільки ми пережили? Це ви стережіться. Ми вступаємо до магістратури.

Що, сумували два місяці без нас? Радійте тепер. Ми знову разом. Нові люди в групі. Родина тільки збільшилася. Ігри на перервах. Так, знаємо ми, що нам 21, не треба нагадувати. І навіть не чекайте, що ми готові змиритися з режимом «Робота-навчання-сон». А ходімо до кафе разом. Потім поплачемо від браку часу на виконання домашнього завдання.

Дві лекції з філософії зранку. Ну в чому ми винні? Не розумієш нічого. Мозок не бажає напружуватися. Він не реагує на вмовляння. Викладач вже не бореться з сонною аудиторією. Істини все одно немає. Все підлягає сумніву. Переконали, що не зможеш жити далі, якщо не поїдеш до столиці на конкурс наукових робіт. Поїдь, поблукай по місту. О, фото з сакурою. Все, везіть додому.

Напиши кваліфікаційну роботу, яку всі вперто за традицією називають магістерською. Новий правопис. Тепер ще й це слово «проєкт». Перепиши кваліфікаційну роботу за іншими вимогами. Потім ще раз. Це вже так, про всяк випадок.

Державні іспити. Майже відпала рука. Три години щось писати. Біжиш на роботу. Захист. І знову на роботу. День вручення дипломів. Всі випускники в мантіях. Щирі слова викладачів, троянди, обійми, фото.

А от вже і староста виступає з промовою. Тримає мікрофон, а руки тремтять. Плакати? — Не хочеш. Радіти? — Не знаєш. Напевно, треба порадіти. Якось трохи навіть боляче. Підкинули капелюхи випускників. Танцюєш з одногрупниками. Знімаєш відео. Викладаєш фото в Інстаграм.

Все, завтра це стане історією. Хоча, це завтра вже перебігло в сьогодні. Прощаєшся. Всі обіцяють зустрічатися. Так само дружньо, так само разом. Але знаєш, що так, як раніше, вже не буде.

Фінальний акорд. 5,5 років вмістилися в одну мить. Всім дякуємо за увагу. Видих!